Юрій Прокопович Спіженко

Юрій Прокопович Спіженко народився у 1950 році в селі Побірка Теплицького району Вінницької області. В 1973 році закінчив Чернівецький медичний інститут. Працював хірургом, головним лікарем у різних лікувальних закладах Житомирської області. 3 1984 року - завідуючий Житомирським обласним відділом охорони здоров'я, 1986 р. - заступник міністра охорони здоров'я України. 1989-1994 рр. - Міністр охорони здоров'я України.

3 1995 р. працює Головою Державного комітету медичної та мікробіологічної промисловості України. Фахівець у галузі хірургічної лімфології. Доктор медичних наук, академік АМН України.

Народний депутат України, член Комісії Верховної Ради з питань охорони здоров'я.

Голова Державного комітету медичної та мікробіологічної промисловості України.

– Вельмишановний Юрію Прокоповичу! Певно усі лікарі в Україні почули про Вас, коли Ви зовсім ще молодою людиною очолили Міністерство охорони здоров’я. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам, що було до того: як Ви починали, чому саме обрали лікарську професію, чому стали хірургом? Чи відіграли роль у Вашому виборі батьки?

Батьки, на жаль, ніяк не вплинули на мій вибір. З трьох років я жив без батька. Мати – колгоспниця, мріяла лише про те, щоб я вступив до будь-якого вузу, аби не залишився в колгоспі. Це були часи, коли паспортів «на руки» не віддавали. Паспорт я отримав вже тоді, коли почав вчитися в інституті. Для цього мені довелося йти на прийом аж до секретаря райкому. До того я й не здогадувався про його існування. Просидів цілий день у приймальні, але дочекався, потрапив на прийом. Цей секретар, до речі це була жінка, й вирішувала мою долю. Інакше тоді й бути не могло.

У школі я відчував потяг лише до гуманітарних наук – біології, історії. Це й обумовило вибір професії. Щоправда й дотепер не вирішено віковічне питання: що таке медицина – наука чи мистецтво? Адже зараз в медицині використовуються методи, які ґрунтуються на математичних, фізичних законах. Я особисто вважаю, що вона десь на грані мистецтва і точних наук.

Я довго вибирав між історією та медициною, і все ж обрав останню. Думаю, що від природи я лідер, тому й став хірургом, бо вважаю хірургів лідерами в медицині, людьми, які приймають рішення. Тут зіграли роль особливості мого характеру.

– Кого вважаєте своїм вчителем у хірургії, в науці? Хто взагалі на Вас вплинув, коли Ви формувалися як лікар і як організатор охорони здоров’я?

Ще в інституті я дуже полюбив хірургію, і в цьому був прямий вплив Олександра Олексійовича Шалімова. Саме тоді вийшла книжка В.Гінзбурга про цю надзвичайну людину, я її залпом прочитав і був просто вражений.

У підвалі будинку батьків дружини в Чернівцях я обладнав експериментальну операційну і останні курси інституту оперував досхочу (благо, Закону про захист тварин ще не було). А на 5 курсі я вже практично «жив» на кафедрі топографічної анатомії та оперативної хірургії, робив кандидатські та докторські дисертації своїм вчителям. Набутий при цьому досвід давав мені великі переваги перед колегами. У перший рік самостійної роботи під час відпустки поїхав до Інституту ім.Скліфосовського, де дуже багато працював. Прагнув стати хорошим хірургом, поки не «віддав душу дияволу» – керівній роботі з охорони здоров’я. Хотілося мати нормальну квартиру, непогану зарплату. Матеріальної допомоги не отримував ні від кого, розраховував лише на власні сили і спробував поєднувати хірургію й організаційну роботу. Починав оперувати о шостій ранку, а вже о пів на десяту був у кабінеті. Так я працював, коли був головним лікарем, начальником управління охорони здоров’я. Але з віком таке поєднання стало просто фізично неможливим. Та й відстані в Києві такі, що багато не поїздиш. І, хоч душа боліла, довелось залишити хірургію.

Хотів би згадати також свого практичного вчителя в хірургії – Ігоря Анатолійовича Гольдіна. В інтернатурі у Бердичеві нам – молодим лікарям – давали можливість багато оперувати. Нас було шестеро, і конфлікти виникали лише за право оперувати. Я за цей час зробив близько 300 операцій (ніхто не вірить!), в тому числі досить складних, і все було, слава Богу, гаразд (стукає по дереву). Так от Гольдін, тоді вже немолодий анестезіолог, а в минулому хірург, був блискучим лектором, справжнім вчителем. Він збирав нас шістьох і дуже багато розповідав, не шкодуючи ані свого часу, ані багатющого досвіду. І саме завдяки його лекціям, від яких я був у захопленні, і моїй «домашній операційній для тварин», мені вдалося уникнути мінімум 20 смертей на операційному столі, приймаючи вірне рішення у найкритичніші секунди.

– Вже досить багато років на тій чи іншій посаді Ви знаходитесь у керівництві охороною здоров’я. Що можете сказати про її теперішній стан в Україні? Чи не лякає Вас те становище, в якому опинилися наші хворі, звичайні, здебільшого малозабезпечені люди?

Стан нашої медицини оцінюю як вкрай критичний. Більше за всіх постраждали ті самі незаможні люди, що по 6–8 місяців не отримують заробітної платні, живуть натуральним життям. Адже ні для кого не секрет, що будь-яку серйозну операцію сьогодні можна зробити тільки за чималі гроші. Але ж є операції, з якими не можна зволікати, наприклад, якщо виявлено рак шлунка в операбельній стадії. Людина повинна повернутися з обласного центру (а найчастіше саме там є відповідні умови для діагностики та лікування), продати корову або пару поросят і з цими грошима знову їхати до міста на операцію. Проте за цей час хвороба може стати неоперабельною. Це – найбільша біда, і причина тут єдина – недофінансування охорони здоров’я. Якби до тих грошей, що отримує медицина, виділили ще хоч два мільярди, ситуація стала б набагато кращою. Я розумію, що йдеться про дуже велику суму, але як інакше зупинити страшне скорочення тривалості життя (чоловіки живуть уже менше 60 років!)? Значною є роль соціальних питань, але те, чи втримається людина на краю тієї прірви, у яку її штовхає хвороба, залежить цілком від медицини. І ці півтора-два мільярди допомогли б вирішити численні питання, в тому числі тривалості життя, особливо людей похилого віку, пенсіонерів, які не мають матеріальної підтримки, та дитячої смертності.

Нещодавно на Верховній Раді розглядався стан справ у МОЗ. Серед прийнятих рішень – виділення коштів на фінансування галузі – закупівлю інсулінів, водіїв ритму, протитуберкульозних препаратів. Зважте, що захворюваність на туберкульоз з 1990 по 1996 рік зросла на 46%, інфікованість дорослого населення складає 80%, дитячого – 12–16%. Кожного року кількість хворих збільшується на 23–24 тисячі. Всього в Україні сьогодні 650 тис хворих, смертність серед них складає 7,5 тис на рік, і туберкульоз можна сміливо назвати інфекцією №1 в державі. Від нього вмирає людей більше, ніж від дифтерії, гепатитів, СНІДу, правцю і т.д., разом узятих.

Заходи, що їх передбачено рішеннями ВР, необхідні, але вони паліативні і всього комплексу проблем нашої медицини не вирішать. Дуже допоміг би Закон про страхову медицину, впровадження якої дало б змогу залучити в медицину до 25% необхідних коштів. Але теперішній комуністично-соціалістичний парламент такого закону нізащо не прийме. Категорично проти нього і профспілки (п.Стоян) – адже це профспілкові гроші. Треба було б поділитись і направити кошти цільовим призначенням у медицину. До того ж, в умовах страхової медицини і контроль за витратами буде зовсім іншим. Але, повторюю, цей парламент, на превеликий жаль, закону не пропустить. Може наступний?

Але й сьогодні можна дещо робити. Ось, наприклад, у м.Хмельницькому є розумний, ініціативний організатор охорони здоров’я Валерій Слабинський. Він абсолютно законним шляхом провів через міську раду рішення, згідно з яким кожен житель міста добровільно щомісяця вносить 1 гривню на потреби медицини. Це привело до радикальної зміни ситуації: «швидкій допомозі» є тепер з чим виїхати до хворого – є антиаритмічні, гіпотензивні препарати, засоби, необхідні у випадку інфаркту міокарду або при алергії, астмі: немає затримки з виплатою зарплати лікарям, нема проблем з медикаментами в лікарнях. І все завдяки цій символічній 1 гривні. Прибуток може давати лише приватна медицина. Ніде в світі державна медицина не є прибутковою. В Італії, Англії проблеми у державної медицини такі ж, як і у нас. Адже саме на ній – і профілактика, і щеплення дітей, починаючи з 3 дня життя, безкоштовне забезпечення препаратами онкологічних, туберкульозних хворих, дітей з вродженими вадами. Так що медицина повинна фінансуватися державою. Інше питання – в якій мірі? Безумовно, треба шукати й інші джерела надходження коштів.

– Як депутат Верховної Ради, член Комісії з питань охорони здоров’я, що Ви можете сказати про офіційну політику щодо платної медицини? Якщо вважати надання лікувальної допомоги за кошти хворого порушенням законів, то беззаконня в медицині зараз стало настільки звичним, що сприймається як закон... Адже медичні заклади офіційно беруть гроші за госпіталізацію, за операції, навіть за ліжко-дні.

Все це безумовно є порушенням законодавства, порушенням 49 статті Конституції. Пацієнт має повне право звернутися з позовом до суду. Але тут виникає питання, що краще? Судитися кілька місяців з лікарнею, яка дійсно не має коштів на лікування хворих, чи заплатити і отримати кваліфіковану медичну допомогу?

– Якщо гроші є, то таке питання й не постає. Та ми говоримо про неплатоспроможну більшість населення.

Так, ті, хто в змозі, повинні платити, інші – лікуватися безкоштовно. А «соломонове» вирішення питання «Яким чином це зробити?» поки що відсутнє. Можу лише сказати, що МОЗ повинно більш наполегливо боротись за фінансування галузі. Іншого виходу зараз немає.

– Як Ви оцінюєте законотворчу роботу Верховної Ради в галузі охорони здоров’я? Чому так довго не розглядається, приміром, законопроект щодо трансплантологіі?

Що стосується конкретно цього закону, то він не розглядався тому, що досі до ВР не потрапив. Наша комісія вже двічі повертала законопроект до Кабінету міністрів на доопрацювання, тому що він не відповідав найелементарнішим вимогам. Те ж стосується і Закону про страхову медицину. Наша комісія також займається законотворчою діяльністю. Штатом у шість чоловік ми підготували закони про донорство, йодування солі. Але нормальний підхід – це все ж таки підготовка законів міністерствами.

– Як академік АМН України, що могли б сказати про стан медичної науки в нашій країні? Чи не здається Вам, що тепер все менше стає крупних наукових шкіл, а відтак ми ризикуємо в майбутньому залишитися без крупних вчених?

В Україні завжди була добре розвинена медична наука. Збереглися й дотепер великі наукові школи – у хірургії, терапії, геронтології, інших клінічних та теоретичних дисциплінах. Вони принесли всесвітню відомість українській науці. Але не секрет, що сформувалися усі вони давно, і якщо ми ще не розгубили наш науковий потенціал, то він дуже «постарів». Великі постаті підуть, а хто за ними?

Коли я ще очолював МОЗ, домовився з місцевою владою про виділення 10 квартир у Києві і дав завдання підібрати провідних спеціалістів віком 35–40 років (наприклад, керівників кафедр інститутів) з Росії, Білорусі, звідки завгодно – влити трохи «свіжої крові». Але тоді Чорнобиль спрацював проти нас. А зараз усі жалкують, що не послухались і не приїхали соди. Звісно, є у нас і свої кадри. Наприклад, блискучий хірург із Запоріжжя А.С.Ніконенко, що займається трансплантацією. Ми плануємо звернутись до нього з проханням, якщо в нього є таке бажання, переїхати до Києва, створити тут солідну базу. З головою однієї з районних адміністрацій міста ми з Міністром охорони здоров’я вже домовилися про виділення квартири. Вважаю, що найкращі сили повинні бути в столиці, хоча Ніконенко у себе створив таку базу, якої нема навіть у Києві. І все це за рахунок власного розуму, енергії, ентузіазму. У хірургії це, на мій погляд, єдина людина, що сильно виділяється поміж іншими. Молодих кадрів немає, як і в академічній науці в цілому. Виїхали молоді фізики, хіміки, виїхали й молоді лікарі – кандидати й доктори наук. Мотивації для молодих немає ніякої. Коли ми починали – була і матеріальна, і моральна мотивація. Якщо ти ставав кандидатом наук, доцентом – ти вже був Людиною. Тут і пошана, і повага, та й зарплатня 300–350 карбованців давала можливість у ті роки жити нормально. Не кажучи вже про професорів. Були вирішені питання житла, відпочинку на морі для всієї сім’ї і т.д. Тепер нічого цього немає. Ми знаходимось на великому розломі. Пік кризи настане через 7–8 років. Хто з молодих зараз зорієнтується, знайде можливість багато чим пожертвувати у найближчі років 10, багато виграє в майбутньому. Але таких, на превеликий жаль, багато не знайдеться. Тому що, коли вони розумні, талановиті, то здебільшого не мають матеріальних можливостей. А ті, що мають, не завжди розумні й талановиті.

– Будемо сподіватись, що ці Ваші слова прочитають здібні молоді люди і прислухаються до них. Тепер дозвольте кілька запитань до Голови Держкоммедбіопрому України. Кажуть, що фармацевтична промисловість є чи не єдиною прибутковою галуззю в країні. Це дійсно так?

Не буду приховувати – я пишаюся тим, що з нікому не відомої галузі за два роки вдалось створити промисловість, яка сьогодні піднялася з колін. Я прийшов у другій половині 1995 року. І того ж року ми дали 10% росту виробництва, наступного – 15%, у цьому році за 9 місяців маємо 13%. Минулого року ми випустили 107 нових препаратів, у цьому році буде ще біля сотні. В основному це аналоги західних ліків, але беремо курс на створення власних, оригінальних препаратів. Звісно, їх не може бути багато, адже один солідний препарат з’являється раз на 10 років.

Великим здобутком вважаю те, що нам удалося відновити ринки збуту – Кавказ, Середню Азію, Росію. Зараз виходимо на ринки Польщі, Словаччини, Словенії, створена група з реєстрації наших препаратів у Болгарії. Близько 40% продукції йде на експорт. На колегії прийняли рішення про те, що у 2003 році вся продукція має відповідати міжнародним стандартам якості. Це дуже непросто, потребує від кожного великих затрат енергії. Всі наші заводи зараз знаходяться в стадії реконструкції. Так, «Дарниця» освоїла виробництво м’яких форм, випускає мазі на рівні світових стандартів. Встановлено нове сучасне обладнання. Вимоги до умов виробництва – суворіші, ніж до операційної. Це ж стосується фірм «Фармак», «Киівмедпрепарат», «Київський вітамінний завод». Підприємства беруть кредити і встановлюють найновіші лінії, причому не тільки імпортні. Тісно співпрацюємо і з вітчизняними виробниками. Наприклад, завод ім.Малишева вже виготовив для нас ампулонаповнюючі і ампулоформуючі лінії, готується до створення ліній виробництва таблеток, капсул, що дасть змогу зекономити 40% коштів, призначених для забезпечення сучасної виробничої бази. На цьому заводі багато дуже здібних інженерів, які створюють не лише найкращі в світі танки. І хоча танк має 53 тисячі деталей, а наше обладнання 16 тисяч, це не означає, що воно в 4 рази простіше. Якщо раніше ми користувалися лише західним обладнанням, то зараз вони запрошують нашу бригаду для впровадження тих нововведень, що зроблені у нас. Все це дає нам надію на майбутнє, на те що ми виживемо, хоча конкуренція з закордонними фірмами надзвичайно серйозна і жорстка. Варто лише трохи розслабитись, і ці монстри нас задушать.

– Що Ви можете сказати про лікарське забезпечення населення України? Якою є питома вага вітчизняних препаратів на нашому ринку? 1 як співвідносяться ціни на наші та закордонні ліки?

Забезпечення України ліками сьогодні вважаю цілком задовільним. Щодо питомої ваги вітчизняних медикаментів, оптимальним вважається становище, коли країна забезпечує власним виробництвом 60% потреби. У нас ситуація ще дуже далека від цього, ми виробляємо лише десь 35%. Потрібно 7–8 років, щоб досягти оптимуму. Якщо зможемо виробляти 80%, це дасть 10% усього бюджету країни. Тільки одна фармацевтична галузь!

Зараз будується кілька підприємств. Вже готовий завод з виробництва інсулінів, він уже працює на воді і 12 березня повинен бути запущений. У Ладижині збудовано завод з виробництва антибіотиків. Наступного року почнемо виробництво вакцин проти туберкульозу, потім – проти кору, краснухи. До речі, цієї хвороби у нас ніхто й не торкався. А що таке краснуха? Досить жінці захворіти у перші 4 місяці вагітності, і народиться дитина-інвалід. Сьогодні 850 дітей на 100 тис вражені вірусом краснухи. Тільки на дітей-інвалідів, що втратили працездатність, витрачається щороку 65 млн гривень. Ми вважаємо себе європейською державою, але не вакцинуємо дітей проти краснухи. Сьогодні на засіданні Кабміну розглядалося це питання, і нам пообіцяли виділити на виробництво вакцин 35 млн. Думаю, що у 1999 році проблему виготовлення цих вакцин ми вирішимо.

У той час, як інші заводи закриваються, ми будуємо нові. Тільки за цей рік ми ввели 1000 нових робочих місць. Це солідний показник. У галузі хороша зарплатня. Вартість наших ліків у 3–5 разів, а то й на порядок нижча від іноземних.

– А якість?

Вірно, відразу постає питання якості. Можна впевнено сказати, що наші ліки не гірші, тому що ми їх готуємо з тієї ж самої сировини, що й Байєр, УПСА і т.д. Закупаємо її в Європі. А ліки наші дешевші тому, що й ми «дешевші». Головне – це різниця в зарплатні.

– Якщо справа у вартості робочої сили, то може краще нам ліки виробляти десь в Африці? Там буде ще дешевше.

А ми навіть збираємось будувати завод в одній із країн Європи. Чому зарубіжні фірми не йдуть до нас? Чому немає великих інвестицій? Бо потужності, створені ними 10 років тому, завантажені на 60–70%. Якщо є можливість, вони збільшують виробництво у себе. Тому й немає солідних інвестицій. У нас інвестиції складають лише десь 7–10 млн доларів. От зі Словаччиною організували спільне виробництво, працюємо з фірмами Гедеон Ріхтер, Берінгер Інгельхайм. Але все це невеликі підприємства. Адже велике підприємство – це 400–500 млн доларів.

– Які принципово нові препарати, що створені або створюються в Україні, могли б зацікавити країни Заходу?

Треба сказати, що акценти в розробці ліків у всьому світі зміщуються з хімії до біотехнології. У Японії, наприклад, більше 40% ліків створені саме на основі біотехнології. У цій галузі ми дуже відстаємо. Лише з пуском заводу з виробництва інсулінів, діагностикумів СНІДу, сифілісу, гепатиту ситуація змінюється. До речі вони в 5 разів дешевші, але ні в чому не поступаються західним. Серед наших оригінальних препаратів я б, у першу чергу, виділив біотехнологічний імуномодулятор Прогес. Це складний препарат, недешевий, але вже є багато схвальних відгуків від лікарів і хворих. З послом України в США Ю.М.Щербаком ми вже домовляємося, що наші вчені будуть його презентувати в Америці. Є дві розробки академіка М.Ф.Гулого для лікування наркоманії та алкоголізму, їх відрізняє оригінальний, нестандартний підхід. Сподіваємось, що вони також викличуть інтерес за кордоном. Це не так вже й мало. А ось новий препарат альдецид (дістає тюбик мазі зеленого кольору з приємним запахом) – чудовий антисептик. Розробили його з використанням водоростей та хвої для зовнішнього вживання, але після клінічних випробувань використовують і внутрішньо.

– Юрію Прокоповичу! Ви відомі як фахівець у хірургічній лімфології. Скажіть, будь ласка, в чому полягають відмінності та переваги ендолімфатичного способу введення ліків?

Вважаю лімфологію надзвичайно перспективним напрямом, особливо при септичних захворюваннях. Усі мікроорганізми, бактерії від вогнищ інфекцій збираються у лімфатичній системі – судинах та вузлах. І дістатися до них легше за все саме там.

Пригадайте, що перша підшкірна ін’єкція була зроблена не так вже й давно – у 1861 році единбурзьким лікарем Олександром Вудом. Якихось 130 років тому. Потім почали проникати в м’язи – ефект збільшився, тому що там більше судин. Далі з’явилися внутрішньовенні, внутрішньоартеріальні ін’єкції і, нарешті, ендолімфатичне введення. Це набагато складніше, адже треба знайти судину, виділити її, катетеризувати, а потім ще й доглядати за катетером, промивати його. Але ж і значно ефективніше – відсотків на 80. Вдвічі меншою дозою препарату ми отримуємо кращий результат. До того ж значно зменшується токсичний вплив на печінку, нирки. Під час роботи над докторською дисертацією я першим відпрацював концентрації, дози і швидкості введення при септичних захворюваннях черевної і грудної порожнини.

– У яку саме ділянку тіла краще вводити антибіотик?

Найкраще робити ін’єкції в паховий лімфатичний вузол. Ми робили також у стопу між першим і другим пальцем. Катетер залишали на 10 днів, що дозволяло провести повноцінний курс лікування. Займатися цим я почав десь у 1984 році, коли був ще «чистим» хірургом і завідував відділенням онкологічного диспансеру. Тоді й виникла ця проблема. А коли став замміністра, почав втілювати цей метод на рівні районних лікарень. Тоді ж почали розробляти свою апаратуру – дозатори, катетери. Кожне нововведення повинне мати свого «покровителя». Доки автор сам не втілить, люди не зрозуміють, наскільки це потрібно й важливо. Вийшло так, що у Києві справа просувалася з великим опором, а от у Зугресі Донецької області місцеві лікарі одразу почали широко застосовувати нову методику, навіть при лікуванні онкозахворювань для введення хіміопрепаратів – набагато менші дози, менший вплив на імунну систему. Зараз ця методика вже і в багатьох лікарнях столиці широко застосовується, ставши річчю банальною, традиційною.

– На жаль, я в цьому не впевнений.

Безумовно, ця методика мала б застосовуватися ширше. Але ж одна річ – сказати сестрі: «Іди, зроби укол» чи «Постав крапельницю», інша – самому йти і, фактично, зробити операцію, витратити час.

– Чому, перебуваючи на посаді Міністра охорони здоров’я в 1994 році, Ви вирішили балотуватися до Верховної Ради?

Питання складне. Великим стимулом для мене тоді було тривале протистояння Кабінету міністрів і Верховної Ради. Мабуть Ви пам’ятаєте, що не було засідань ВР, де б мене особисто не згадували, не казали, що те чи інше питання вирішується неправильно. Як зараз виявляється, не все ми робили неправильно. Розробили реформу вищої школи, яку потім було поховано. Випустили 83 підручники українською мовою (після нас – лише три). Вирішили проблему забезпечення інструментами хірургів, гінекологів, ортопедів-травматологів, ЛОР-спеціалістів, почали випускати складну діагностичну техніку (комп’ютерні томографи, g-камери та ін.).

– Не шкодуєте, що залишили міністерське крісло?

Я був міністром п’ять років – з 1989 по 1994, п’ять надзвичайно складних у політичному і економічному відношенні років (страйки, мітинги, Чорнобиль), і по результатах роботи за ці роки мені не соромно дивитись в вічі моїм колегам – від дільничного лікаря, медсестри до академіка, директора інституту. Ставши депутатом ВР, поступив згідно із законом – написав заяву про звільнення з посади міністра.

Відносно Вашого запитання, чи шкодую за посадою, однозначно можу сказати – ні. У мене дуже цікава, захоплююча, творча робота. Мені вдалось на уламках заводів, фабрик створити галузь, яка сьогодні досить впевнено заявляє про себе в Україні. У нас чіткий план роботи до 2003 року, ми знаємо, що будемо робити через рік і через три роки. Це говорить про стабільність, а стабільність мені подобається.

– А за хірургією не скучили?

Дуже скучаю. Стараюсь відвідувати форуми хірургів, підтримувати зв’язки, часто зустрічаюсь, спілкуюсь. Але, звичайно, все це не те, що самому стояти за операційним столом.

– Ви дуже зайнята людина. Чи залишається час на захоплення? Які вони у Вас?

Чи є вільний час – залежить від людини. Я не вірю, коли кажуть, що зовсім не залишається вільного часу. Скажімо, Президент Ніксон працював 18 годин на добу і провалився, а Рейган працював по 6 годин – і витримав 2 терміни.

Я фанатично захоплююсь тенісом, граю 5 разів на тиждень, а у суботу та неділю – обов’язково. О 6 ранку ми з колегою – начальником медичної служби Збройних сил професором Володимиром Білим – починаємо і граємо до пів на восьму. Нікому це не заважає. Той адреналін, який мав би згоріти в серці або мозку, хай краще згорить у м’язах. Коли стаєш старшим, акценти зміщуються. От раніше до полювання я відносився індиферентне, а зараз воно подобається все більше і більше. Я звик читати, не пропущу газету, а от звичку хоча б півгодини на день дивитися телевізор виробити не можу. Пропускаю новини, але не вистачає організованості.

– На закінчення нашої бесіди хочу попросити Вас звернутися до наших читачів. Що хотіли б побажати лікарям?

– Хотів би побажати їм протриматись ще років п’ять, щоб мали надію на нормальну роботу, отримували нормальну заробітну платню. Бо, скажімо, існуючі тенденції до скорочення штатів і непрацевлаштування – таке тільки в нас можливе. Не можна руйнувати те, що вже побудовано. І не можна віднімати у людей те, що їм вже дали. Скажу як колишній завідуючий райздороввідділом. Ми в Житомирській області побудували 300 ФАПів, 18 сільських лікарських амбулаторій, а сьогодні все це доводиться закривати. Це нерозумна політика. Є дві галузі – охорона здоров’я і освіта, обидві надзвичайно потрібні, і яка більше – важко сказати. Якщо, приміром, взяти наше село – як правило, населення – самі старики, і є 5–6 дітей. То що краще – тримати школу і кількох учителів чи тримати одного фельдшера, а дітей відвозити підводою (і не потрібно пального) вчитися до сусіднього села. Бо цих п’ять старих хворіють і о 6 ранку, і о 12 ночі – не навозишся. Треба щоб був фельдшер. Це повинно стати доктриною. І я прошу всіх практичних лікарів підтримати мене в цьому плані, щоб це було зрозуміло кожному. Тоді ми збережемо наших людей, подовжимо їх життя, а наші медичні працівники, лікарі будуть потрібні всім. Але це можливо не зусиллями лише одного Спіженка чи Міністра охорони здоров’я, а спільними зусиллями всіх нас разом. І я б хотів, щоб ми разом зробили це.

Листопад 1997 р.