Олександр Федорович Возіанов

Олександр Федорович Возіанов в 1938 р. у Мелітополі. В 1962 році закінчив Київський медичний інститут. Служив військовим лікарем на Північному морському флоті. Потім працював ординатором в урологічному відділенні Київської міської лікарні ім.Жовтневої революції, а згодом - асистентом, доцентом, завідувачем кафедри урології Київського медичного інституту (тепер Національний медичний університет), а з 1987 р.- також директором Інституту урології та нефрології АМН України.

Видатний вчений-уролог, один з визнаних лідерів урологічної науки у світі. Основні напрями діяльності - розробка методів діагностики та хірургічного лікування пухлин передміхурової залози та інших урологічних хвороб. Автор класифікації пухлин передміхурової залози та сечового міхура. Організатор науки та охорони здоров'я.

Доктор медичних наук, професор, академік НАН та АМН України. Голова Українського товариства урологів. Член Всесвітньої, Американської та Європейської асоціацій урологів. Автор понад 350 наукових праць, 16 монографій. Лауреат державної премії України. Заслужений діяч науки України. Підготував 5 докторів, 24 кандидати наук.

Директор Інституту урології та нефрології АМН України.

Президент Академії медичних наук України.

– Вельмишановний Олександре Федоровичу! Дозвольте розпочати нашу бесіду з кількох традиційних запитань. Розкажіть, будь ласка, про Ваших батьків, дитинство і, якщо пригадаєте щось, про той час, в якому виховувалися і зростали.

Мої батьки були фахівцями сільського господарства – зоотехніками. Батько, на жаль, помер ще до війни, у 1940 р., а мати, слава Богу, жива й зараз, хоча вже у віці. І під час війни, і після неї до самої пенсії вона працювала зоотехніком у колгоспах, радгоспах. Через це до самого мого вступу до Київського медичного інституту ми завжди жили у селі.

– Чому Ви обрали медицину, а в медицині – урологію?

У Димері, неподалік Києва, куди ми повернулися після його звільнення від німців, працював один добрий лікар-хірург. У селі його дуже любили та поважали, як зазвичай селяни поважають лікарів, а особливо хірургів. Дивлячись на нього, я й вирішив стати медиком. Обрав професію, яка, на мій погляд, була однією з найпотрібніших людям. Хотілося, щоб люди йшли до тебе, і щоб ти міг їм чимось реально допомогти.

У медицині мене завжди приваблювала хірургія. Якийсь час я вагався перед вибором – очні хвороби чи урологія. У клініці урології в часи мого навчання працював Андронік Архипович Чайка, був гарний склад викладачів, і я з IV курсу став старостою наукового гуртка, проводив там весь вільний час, кожне літо. Напевно, мене приваблювали особисті якості лікарів, які працювали на кафедрі. До того ж, на той час (а були 50-ті роки) урологія мала найкращу, найточнішу діагностику серед усіх хірургічних спеціальностей, багато інструментальних методів, які зараз є вже і в хірургії інших напрямів. Я завжди вважав, що ті питання, якими займаєшся, треба знати досконально, тому й обрав урологію.

– Після закінчення медінституту Ви служили військовим лікарем на Північному морському флоті. Чим Вам запам’яталися роки служби? Що доводилося лікувати? Чи важко було?

Це було за часів Хрущова, коли військова кадрова політика постійно змінювалася. У 1962 році відбувалося чергове збільшення чисельності армії, і велику частину хлопців нашого випуску (за виключенням тих, хто потрапив до аспірантури) послали до армії. Я потрапив на Північний флот. Мені дуже допомогло те, що я мав досить солідну підготовку як на випускника інституту. До того ж, я виявився єдиним урологом у місті і щодня міг не тільки працювати у військовій частині, а й оперувати у госпіталі, лікарнях міста, у тому числі й цивільних хворих. Таким чином, в армії я не втратив кваліфікацію. Чим запам’яталися роки служби? Це були часи великого протистояння СРСР і США, Карибської кризи. Реальною була перспектива війни. Армія тоді була могутньою силою, на Північному флоті готувались атомні підводні човни. Рівень військової хірургії був досить високим. Але через чотири роки служби знов почалося скорочення, і, оскільки мене цікавила не лише практична медицина, а й наука, я звільнився у запас і повернувся до Києва. Працював ординатором у міській лікарні ім.Жовтневої революції, потім асистентом, доцентом, завідуючим кафедрою урології медінституту.

– Кого вважаєте своїми вчителями? Що це були за люди? Чому Ви у них навчилися, а чого досягли самі?

Вчителями моїми в урології були спочатку А.А.Чайка (у роки мого навчання він був уже літньою людиною), потім упродовж багатьох років висококваліфікований фахівець доцент Валентин Миколайович Скляр, професор С.Д.Голігорський, який багато зробив для того, щоб підняти в Україні урологію як науку. А далі все вже робив сам. Вже коли був доцентом, працював самостійно, мав власну клініку. Звичайно, людина без школи в медицині, а понадто у хірургії, особливих висот досягти не може, але кожен у чомусь повинен робити себе сам. Те, що зараз у нас роблять ординатори, у часи мого навчання не могли зробити професори. За останні десять років хірургія, у тому числі урологія, зробила величезний крок уперед.

– Давайте тепер від минулого перейдемо до сьогодення. Опишіть, будь ласка, типовий робочий день Президента академії та директора інституту.

Підніматися маю не пізніше п’ятої ранку, трохи займаюся собою. О сьомій щоденно, крім вихідних, починаються операції в інституті. В цей час хворі вже під наркозом. Роблю 3–4 операції на день. Потім там же в інституті вирішуються поточні службові питання. Після цього працюю як президент Академії або в інших медичних закладах. Крім Інституту в мене ще кафедра з клінікою на 200 ліжок, де теж проходять консультації, операції. Отже, я – хірург, що часто оперує,– понад 800 операцій на рік. Плюс громадські обов’язки, родина. Якщо не виникають якісь непередбачені обставини, додому повертаюсь десь о восьмій. Тобто робочий день – 13–14 годин. І ще – засідання президії АМН, колегії міністерства тощо. Дні напружені, і роботи, на жаль, більше, ніж того б хотілося. Але я звик до напруженого ритму життя, мені це подобається й іншого для себе не мислю. Секрету ніякого немає. Просто я сплю, мабуть, менше, ніж хотілося б, операції свої починаю о сьомій ранку, а робочий день закінчую о восьмій-дев’ятій вечора, майже не дивлюся телевізор. Відмовляю собі в інших приємних речах. Проте я не скаржусь, мене таке життя влаштовує.

Тепер дозвольте запитати Вас як президента Академії медичних наук України. Коли її було створено? У чому полягала необхідність її організації? Який особовий склад і структура академії та, головне, які завдання поставлені перед нею?

Нашу академію створено за Указом Президента України 24 лютого 1993 року. Передумовою появи АМН я вважаю давні славетні традиції медичної науки в Україні. Ще з часів перших випусків Києво-Могилянської академії на території нашої батьківщини виростали постаті європейського рівня та масштабу – Нестор Максимович-Амбодик, брати Шумлянські, Данило Самойлович. До золотої корони світової медицини увійшли наші співвітчизники М.Пирогов, І.Мечников, М.Волкович, В.Образцов, Д.Заболотний, О.Богомолець, М.Стражеско та багато інших. Тому створення АМН України є цілком закономірним етапом у розвитку нашої медичної науки.

Сьогодні у складі академії тринадцять інститутів: геронтології, ендокринології та обміну речовин, хірургії, медицини праці, нейрохірургії, очних хвороб і тканинної терапії, педіатрії, акушерства та гінекології, серцево-судинної хірургії, терапії, урології та нефрології, фармакології і токсикології, фтизіатрії і пульмонології, науковий центр радіаційної медицини. Все це потужні, досить добре обладнані науково-дослідні установи, які мають не тільки великі творчі потенції, а й умови для надання висококваліфікованої медичної допомоги найбільш тяжким та складним хворим.

Особовий склад Академії налічує 28 дійсних членів (академіків) та 42 члени-кореспонденти. Усі члени Академії – це провідні, дійсно висококласні фахівці у різних галузях медичної науки. Ми законно пишаємось тим, що серед них є такі всесвітньо відомі вчені, як Микола Амосов, Платон Костюк, Любов Мала, Володимир Фролькіс. До речі, вони є членами багатьох інших престижних академій світу, які вважають за честь мати у своїх лавах наших вчених. Загалом скажу, щотворчий потенціал АМН України досить високий, і завдяки цьому ми здатні вирішувати найскладніші та найактуальніші проблеми сучасної медицини.

Основні завдання, що стоять перед академією, такі: визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної науки та забезпечення її комплексного розвитку; проведення фундаментальних та прикладних досліджень у галузі медицини та охорони здоров’я; координація та інтеграція академічної, вузівської та галузевої медичної науки з метою вироблення єдиної стратегії у цій сфері, підготовка висококваліфікованих наукових кадрів, розробка пропозицій і рекомендацій щодо розвитку охорони здоров’я, вищої медичної та фармацевтичної освіти. Ці генеральні завдання, які ставлять перед собою усі аналогічні наукові організації в світі, мають певні особливості у нашій країні. Їх специфіка визначається нашою демографічною ситуацією, фактичним станом здоров’я населення України і таким глобальним чинником, як наслідки чорнобильської катастрофи.

– Аби завершити коло питань відносно наукових досліджень, скажіть, будь ласка, яким є дійсний стан медичної науки в Україні? Чи не здається Вам, що у зв’язку з низькою заробітною платнею науковців, інтенсивним відтоком молоді, нашим технічним відставанням наука не має тут майбутнього?

Давайте розділимо Ваші питання. Спочатку про «дійсний стан». Моє глибоке переконання полягає в тому, що сьогодні існує певна і досить-таки значна диспропорція між станом медичних наукових розробок, їх надбаннями і фактичним станом охорони здоров’я в країні. Досягнення як фундаментальних, так і прикладних досліджень не використовуються повною мірою. Причин тут дуже багато, і не всі вони залежать, власне, від охорони здоров’я. Але є й суто суб’єктивні фактори – звичка, стереотипи, небажання лікарів застосовувати нові технології, недостатня наполегливість науковців у впровадженні своїх розробок, брак інформації і, як наслідок, необізнаність медичних працівників із надбаннями науки тощо. Тут є резерви.

Повертаючись до запитання про перспективу науки, скажу, що проблема така дійсно існує, і проблема дуже серйозна та гостра. Помітно зменшився приплив молодих людей в науку і різко збільшився їх відток до комерційних структур, виїзд за кордон. Багато інститутів вже постраждало, особливо ті, що проводять найсучасніші фундаментальні дослідження. Це грізна небезпека для майбутнього усієї науки України, не тільки медичної. І її не слід применшувати. Без молоді гине найпрогресивніша наукова школа. Я сподіваюся і вірю, що на державному рівні будуть прийняті рішення, що сприятимуть заохоченню талановитої молоді до наукових досліджень. Крім того, велика відповідальність у цій справі лягає на медичні інститути, Національний медичний університет.

– Що можна сказати про стан здоров’я населення України взагалі і в регіонах, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, зокрема? Яка тут динаміка і що нас чекає у найближчому майбутньому?

Це тема для багатогодинної розмови. На жаль, про стан здоров’я, а точніше про нездоров’я українського народу, є багато що сказати. Наведу деякі цифри. Серед 7-річних дітей у нас лише 23% можна вважати практично здоровими, серед 17-річних – 14%. Тільки 20% допризовників відповідають світовим вимогам до рядових військовослужбовців. На високому рівні в Україні залишається перинатальна та рання дитяча смертність. Великою мірою це обумовлюється високою частотою різноманітної патології вагітних, зокрема значно зрослою в останнє десятиріччя анемією та урогенітальною інфекцією.

На тлі високого рівня дитячої смертності в нас ще й неухильно зменшується народжуваність. В Україні тепер склалася така демографічна ситуація, коли загальна смертність перевищує народжуваність і таким чином приріст населення має від’ємний характер. Демографічні процеси, що відбуваються в останні роки, мають ще один вкрай негативний наслідок – постаріння населення. Серед усіх країн СНД Україна в останні роки відзначається найбільшими темпами поcтаріння населення, внаслідок чого за рівнем старіння (питома вага осіб старше 60 років) вона вийшла на перше місце.

Найзагальнішим показником здоров’я народу є тривалість життя. Визначається вона не тільки, а може й не стільки медичними факторами. Велику роль відіграють соціальні, економічні, екологічні та інші чинники. Україна за показником тривалості життя посідає місце у шостій десятці країн світу. У 1994 р. тривалість життя складала 68 років (чоловіки – 62,8, жінки – 73,2 роки). Якщо порівняти наведені цифри з аналогічними, приміром, по Японії, то виходить, що чоловіки в Україні не доживають в середньому 12–13, а жінки 8 років до того рівня, якого у передових країнах вже реально досягнуто. А процес скорочення тривалості життя в нас ще прискорюється.

Серед основних причин смертності населення країни на першому місці залишаються хвороби серцево-судинної системи, на другому – новоутворення, на третьому – нещасні випадки, отруєння і травми, далі – хвороби органів дихання. Проте серед людей працездатного віку на першому місці – нещасні випадки, отруєння і травми.

Говорячи про стан здоров’я населення України в цілому, не можу не відзначити, що за останні роки ми, на жаль, зробили значні кроки назад від того, що вже було стійко досягнуто: широкого розповсюдження набули дифтерія, гострі кишкові інфекції, вірусний гепатит, сифіліс. Особливо гострою стала проблема туберкульозу. Можна сказати, що на повний голос сьогодні про себе заявляють хвороби, які вчора вважалися переможеними.

Проблема медичних наслідків чорнобильської катастрофи як тепер, так і в майбутньому надзвичайно актуальна. Про безпрецендентні масштаби її впливу на навколишнє середовище свідчать тисячі квадратних кілометрів забрудненої території і 10% населення України, що постраждало. Незважаючи на значні зусилля, відбувається неухильне погіршення стану здоров’я людей, що мешкають у контрольованих зонах. Причому, і це я особливо підкреслюю, ступінь погіршення не є адекватним ступеню радіаційного впливу. Чорнобильська катастрофа – це багатофакторне ураження, і від з’ясування природи та внеску окремих чинників залежить пошук ефективних профілактичних та лікувальних заходів. Тут не можна обійтися без глибоких фундаментальних досліджень. Досі практично немає гігієнічного нормування рівня іонізуючої радіації у поєднанні з іншими середовищними факторами. Відомо, що комбінована дія двох чи більше факторів, інтенсивність кожного з яких у межах припустимого, може підсумовуватись та викликати патологічні реакції організму. Тому перед установами нашої академії поставлено завдання вивчити біологічні ефекти дії малих доз радіації у поєднанні з іншими факторами (стрес, тяжкі метали, пестициди та інші).

В клінічному аспекті, поряд з пошуками ефективних лікувальних заходів, першочерговим завданням є забезпечення комплексної системи спостереження та надання медичної допомоги особам, які постраждали від чорнобильської аварії.

– У чому конкретно Ви вбачаєте можливості допомоги АМН України практичній охороні здоров’я? Коли можна очікувати реальні результати цієї допомоги?

Мені не хотілося б встановлювати якийсь певний термін, тим більше, що тяжкий стан нашої охорони здоров’я, медицини в цілому є дзеркальним відображенням тієї економічної ситуації, яка зараз є в країні. Без докорінної реорганізації усієї системи охорони здоров’я, впровадження нових форм надання допомоги населенню, без страхової медицини не варто сподіватися на суттєві зміни на краще. А це все потребує тривалого часу.

Відносно допомоги з боку АМН можна сказати, що уся наша робота проходить у тісному контакті з МОЗ України. І це зрозуміло, тому що мета у нас спільна – захист здоров’я народу, попередження та лікування основних захворювань. Майже усі інститути АМН мають поліклініки та клінічні бази. Це заклади високого рангу, де працюють першокласні професіонали. Вони надають кваліфіковану консультативну та лікувальну допомогу хворим з усіх областей України. Причому не тільки планову, а й ургентну. Наші фахівці здійснюють вильоти по санітарній авіації, організовують і проводять семінари для практичних лікарів. Але головне для нас – це все-таки розробка та впровадження нових методів профілактики, діагностики та лікування, тобто наукові дослідження, які мають бути корисні усім – і лікарям, і хворим.

– Зараз у нашій країні склалася парадоксальна ситуація: в аптеках великий вибір імпортних препаратів (такого різноманіття ми не бачили навіть у найблагополучніші соціалістичні часи), але вони здебільшого недоступні хворим. Куди поділися дешеві вітчизняні ліки?

Те, що в аптеках є великий вибір імпортних медикаментів – це, безумовно, добре. Значно гірше, що ціни не відповідають можливостям переважної більшості хворих. А ситуацію з вітчизняними ліками в Україні я назвав би близькою до катастрофи. Серед причин, що її зумовили, в першу чергу слід відзначити розрив зв’язків між республіками колишнього СРСР. Раніше Україна виробляла 26% готових лікарських засобів у Союзі, але тільки 1/6 цієї кількості була забезпечена власною сировиною. Втрата традиційних зв’язків спричинила припинення поставок сировини для медикаментів та різке скорочення їх виробництва. Зараз урядом докладаються великі зусилля щодо відновлення виробничих потужностей фармацевтичної промисловості, і певні зрушення тут вже є. Проте питання стоїть не тільки про налагодження випуску відомих препаратів, але й про розробку нових, конкурентоспроможних. У цьому напрямі працюють усі інститути академії та багато інших наукових закладів України.

– Якщо не заперечуєте, торкнемося трохи Вашої спеціальності – урології. Яку проблему Ви вважаєте сьогодні найактуальнішою у Вашій науці?

Не хотілося б виділяти якусь одну проблему чи одну хворобу. Мені, як урологу, відомо, що будь-яка патологія сечовидільної системи може бути надзвичайно небезпечною. За розповсюдженістю безумовним лідером сьогодні є хронічні простатити. Шкода, що чоловіки вважають цю хворобу легкою, часто-густо не звертаються до лікаря у випадках наявності очевидних симптомів недуги. Вони навіть не уявляють собі, до яких серйозних наслідків призводить відмова від лікування. Хочу звернутися тут і до лікарів-терапевтів: не слід без консультації уролога призначати симптоматичне лікування, яке може дати лише тимчасовий, нестійкий ефект. Без місцевої терапії вилікувати хронічний простатит не можна. Не буду зупинятись зараз на причинах «епідемії» цього захворювання (їх багато), але підкреслю, що проблема ця вкрай гостра.

Не стає менше хворих з аденомою простати. Навпаки, спосіб життя сучасних чоловіків (гіподинамія, гостра та жирна їжа, алкоголь, невпорядкованість статевого життя) сприяє збільшенню частоти аденоми. Фактично 50% з них після 50 років стають пацієнтами уролога. Серед чоловіків 70–80 років цей відсоток збільшується ще у півтора рази. Досягнення хірургії в розробці нових типів операцій при аденомі простати досить значні. Замість класичної радикальної операції все ширше використовуються так звані інструментальні методи з використанням електричного струму, лазерних променів, гіпертермії. Але не можу не відзначити, що класична відкрита операція має ту незаперечну перевагу, що після неї не буває рецидивів.

– А альтернативи хірургічному втручанню все ж таки немає?

Це складне питання. У тих стадіях, коли пухлина потребує оперативного лікування, іншого виходу вже немає. Але на ранніх етапах захворювання ефективною може бути й медикаментозна терапія. Сьогодні ми маємо препарат проскар, який не тільки полегшує стан хворого, ліквідує тяжкі дизуричні симптоми, але й дійсно веде до зменшення розмірів пухлини, до її зворотного розвитку. Він є показаним також в усіх випадках, коли операція з різних причин неможлива. Проте призначати проскар може лише уролог після обстеження хворого. На жаль, хірурги без роботи ще довго не залишаться.

– 1998 року Академії медичних наук виповнилося п’ять років. Термін невеликий, але перші підсумки, напевно, підвести можна.

Академія медичних наук – це наша гордість. Ми створювали її разом з провідними медиками-науковцями країни і щодня боремось, щоб вона жила і розвивалась. Академія існує, довела свою життєздатність, працює не гірше, а де в чому й краще за інші академії. Нам може трохи легше працювати, тому що наукові проблеми в медицині тісно пов’язані з практикою, а отже й наші можливості дещо більші ніж в інших галузевих академій – ми більше потрібні людям сьогодні. Незважаючи на економічний стан країни, нам вдається навіть збільшити кількість інститутів – лише за останній час до складу Академії увійшов Інститут кардіології, у Донецьку створений Інститут невідкладної та відновної хірургії, працює Центр рентгенендоваскулярної нейрохірургії. Тому Президія має надію, що Академія буде й надалі рости, зміцнюватись і надалі займати гідне місце у вітчизняній медичній науці.

– Які, на Ваш погляд, перспективи розвитку АМН України?

Є екстенсивний шлях розвитку, а є інтенсивний. АМН має розвиватися за цим другим, тобто не лише шляхом збільшення кількості закладів, а за рахунок підвищення ефективності їх праці, вищого творчого потенціалу. Вже зараз в АМН розробляються найважливіші наукові проблеми, вже зараз тут зосереджені найвизначніші наукові школи у галузі теоретичної та практичної медицини.

Особливої ваги найближчим часом набудуть дослідження у галузі молекулярних, клітинних, системних механізмів здоров’я і хвороб. У будь-якому системному процесі найважливішим є пошук лімітуючих ланок. Сподіваємося, що ці роботи дозволять нам не тільки зрозуміти, чому розвивається та чи інша патологія, а й попереджати її розвиток, ефективно лікувати.

Подальшого розвитку набудуть роботи з профілактики, лікування та з’ясування механізмів розвитку патології серцево-судинної системи, мозку, механізмів виникнення раку, діабету тощо. На жаль, зараз не повністю використовується її значний творчий потенціал. Багато цікавих ідей не можна реалізувати через брак обладнання, реактивів, піддослідних тварин.

До складу академії входить група, якщо можна так висловитися, елітних інститутів. Клінічні методи, якими вони володіють вже сьогодні – це світовий рівень. Задача АМН – увійти до числа лідерів у профілактичній та клінічній медицині.

– Яким Ви бачите розвиток медицини у XXI столітті?

З часів Гіпократа стверджується ідея провідної ролі попередження хвороб у медицині. М.І.Пирогов, І.І.Мечников, І.П.Павлов неодноразово підкреслювали, що медицина майбутнього – це медицина попереджувальна. Ось чому у XXI столітті особливого значення набуде профілактична медицина, і нею будуть займатися фахівці усіх медичних галузей. Але це лише один бік проблеми здоров’я. Адже здоров’я – це стан фізичного, психічного, соціального благополуччя. Саме тому вирішального значення має набути раціональний спосіб життя не одиниць, а усього народу.

Засоби молекулярної та клітинної біології дозволять створити методи діагностики найбільш ранніх етапів захворювань і, відповідно, ефективних методів лікування. Терапевтичні впливи будуть позбавлені побічних дій, у хірургії чільне місце посядуть ендоскопічні методи оперативних втручань. Особливо важливою стане профілактика вікової патології, зниження смертності у дитячому, похилому і старечому віці.

– Дозвольте щиро подякувати за те, що знайшли час для інтерв’ю. На завершення розмови, чи не хотіли б Ви висловити якісь побажання нашим читачам?

Шановні лікарі! Зараз у нас дійсно скрутні часи. Але життя продовжується і воно все-таки прекрасне.

Хочу побажати вам не втрачати надію і завжди пам’ятати, що ми потрібні хворим людям, вони вірять у нас. Ми мусимо обов’язково виправдовувати їхню віру. Бажаю усім вам здоров’я і особистого щастя!

Грудень 1995 р., Червень 1999 р.