Де ми насправді лікуємося?

Я маю на увазі спрямованість більшості обговорень в українських медіа на плач про жахливий стан і темне майбутнє державної системи охорони здоров’я. Я вважаю, що це пусті розмови з простої причини: державна система охорони здоров’я лікує надзвичайно малу кількість людей. Дивно звучить? Так. Але від того не перестає бути реальністю. Ми вже говорили про те, хто насправді платить за охорону здоров’я, тепер давайте спробуємо подумати де ми насправді лікуємося.

Почнімо з даних невеликого опитування на тему “Як Ви оплачуєте Ваше лікування?”, яке ми провели на нашому сайті. Серед тих людей, які проголосували, тотальна більшість платить “з кишені” в державних закладах (65%*), платить з тієї ж кишені в приватних закладах (38%), лікується самостійно (24%). І лише 21% користуються державною системою.

Значно надійніші дані – з дослідження Національних Рахунків Охорони здоров’я говорять не менш красномовно: з економіки Україна виділяє близько 7% ВВП на охорону здоров’я.  З них лише близько 4% – з державного та місцевого бюджетів (саме цю цифру ми звикли бачити в офіційних даних). Решта – кошти домогосподарств. З них більшість – неформальні платежі, які дуже важко відстежити, а значить, їх розмір у реальності може бути значно більший.

Звернімо також увагу, що саме оплачує держава. В переважній більшості – не лікування, а комунальні послуги і заробітну плату. Лікування ж (процедури, послуги) оплачуються пацієнтами самостійно. Як і ліки, 96% витрат на які покривається з приватних джерел – переважно кишень пацієнтів і їх родичів.

Виходить так, що якщо ви навіть знаходитеся на території державного закладу, це не означає, що вас лікує державна система охорони здоров’я. Ця система лише заплатила ЖКГ, щоб заклад не закрили і дала невеличкий додатковий дохід персоналу. Основний дохід персоналу дали ви в рамках квазі-приватної системи, яка розташувалася у державному закладі. В цій же системі, крім оплати роботи лікаря і сестер, ви сплатили за свою палату, харчування, медикамети тощо – все, що власне називається “лікуванням”.

Отже, державний сектор охорони здоров’я – лише один з гравців на ринку лікування, і гравець далеко не найбільший. З кожним роком він втрачає своїх “клієнтів” на користь значно розвиненішої квазі-приватної системи, яка, подібно паразиту, живе прямо в організмі хазяїна і споживає ресурси, по ідеї призначені хазяїну. Друга велика частина пацієнтів переходить до “легального” приватного сектору, який, завдяки тяжкому але поступальному розвитку конкуренції починає пропонувати все більш доступні умови.

Питання ж в тому, про реформу чого ми повині говорити? Тих систем, де лікують людей, чи тієї, яка просто утримує мережу будівель для тих, хто в них лікує?

http://healthcare.management.com.ua/2009/07/23/800/